Валеріана лікарська (валериана лекарственная)
Valeriana officinalis L. s. 1.
Про лікувальні властивості цієї рослини знали ще в Стародавньому Римі. Популярна вона була у східних слов'ян за часів Київської Русі. В середні віки широко почали використовувати її араби.
Корінь валеріани з народної в наукову медицину переніс на початку XVII ст. італійський лікар Фібій Колумеча, який перевірив на собі його протисудорожну дію. У XVIII ст. рослину вже| віднесли до числа дуже цінних лікарських засобів і використовували в усіх європейських державах. З кінця XIX ст. її почали вирощувати на невеликих ділянках, бо природні запаси не задовольняли потреб населення. Нині культивують у спеціалізованих радгоспах на великих площах.
Під назвою валеріана лікарська об'єднують кілька видів валеріани, що! мають лікувальне значення (пагононосна, висока, російська, блискуча). Всі вони з родини валеріанових (Valerianaceae).
Це — багаторічні трав'янисті рослини (30—100 см заввишки) з пучком численних тоненьких коренів, що мають сильний запах. Стебло поодиноке (рідко їх 2—3), пряме, порожнисте, борозенчасте, у верхній частині розгалужене. Листки супротивні, непарноперисті, з 3—19 парами листочків. Останні довгасті, ланцетні, яйцеподібно-ланцетні або лінійно-ланцетні. Квітки неправильні, зрослопелюсткові, зібрані у великі щіткоподібні волотисті суцвіття. Чашечка малопомітна, при плодах перетворюється у чубок з 5—15 перистих щетинок. Віночок 4—5 мм завдовжки, червонуватий, темно-рожевий, зрідка білий або фіолетовий, трубчасто-воронкоподібний, з п'ятилопатевим відгином. Тичинок три, маточка одна, з нижньою зав'яззю, стовпчиком і трироздільною приймочкою. Плід — гола або опушена сім'янка з чубком на верхівці
Валеріана лікарська ХІВЦІ.
росте у вільшаниках, на сирих і заболочених луках, у вологих листяних та змішаних лісах. Цвіте у червні—серпні. Поширена майже по всій території України.
Корені і кореневища валеріани містять 0,5—2 % ефірної олії, до складу якої входять: валеріаноборнеоловий ефір, ізовалеріанова кислота, борнеол, міртенол, каліфен, пінон, терпінеол, лімонен, сесквітерпени, спирти, борнеолові ефіри мурашиної, оцтової і масляної кислот, алкалоїди (валерин, хатенін), глікозид валерид, дубильні речовини, цукри та валеропотріати.
Препарати валеріани широко використовують як заспокійливий засіб при безсонні, нервовому збудженні, неврозах серцево-судинної системи, що перебігають із спазмами коронарних судин, при тахікардії.
Для вирощування валеріани на присадибних ділянках найбільш сприятливі родючі чорноземи, супіщані і легкосуглинкові грунти з достатньою кількістю гумусу і в низинних місцях. Восени ділянку орють (копають) на глибину 25—27 см, навесні переорюють і перед сівбою культивують та боронують (залізними граблями).
За даними Української дослідної станції лікарських рослин, внесення під зяблеву оранку 0,4 т / 100 м гною значно збільшує урожай коренів цієї рослини. Вносять також мінеральні добрива з розрахунку 0,15 кг / 100 м азоту, 0,45 кг — фосфору і 0,3 кг — калію. Розмножується безпосередньо висівом насіння в грунт. Сіяти залежно від умов можна в три періоди: пізно восени — під зиму, навесні і влітку. Ширина міжрядь — 45 см. Норма висіву — 0,08 кг/100 м стратифіковацрго насіння при ранньовесняній і літній сівбі, 0,1 кг/100 м сухого насіння — при пізньоосінній. Глибина загортання на легких грунтах — 2—3, на важких — 1—1,5 см.
Догляд за плантацією полягає в розпушенні міжрядь, прополюванні, підживленні та боротьбі з шкідниками і хворобами. Розпушення проводять відразу після появи сходів. У фазі утворення розетки з 3—5 справжніх листків посіви проріджують, підживлюють і ведуть боротьбу з шкідниками (обприскують 0,01 % - ним розчином актеліку). На дворічних плантаціях зривають верхні частини стебла, грунт у міжряддях в міру необхідності розпушують.
Найкращим періодом для викопування коренів валеріани вважають пізню осінь. Насіння збирають з трирічних рослин.
Викопані корені добре очищають від землі та листків, Розрізають на 2—4 частини, миють, після чого розкладають шаром
15 см для пров'ялювання під навісом і залишають на 1—2 доби. х слід сушити при температурі не вище 35—40°С.
Сировину зберігають у добре провітрюваному приміщенні.