Тирлич жовтий (горечавка желтая)
Gentiana lutea L.
У середні віки ним лікували туберкульоз і лихоманку. Ще раніше, як повідомляють Діоскорид та Пліній старший, коренем цієї рослини вилікувався від чуми іллірійський цар Генціус. За етимологічними даними, саме від його імені походить латинська назва тирличу — генціана.
Скільки різних легенд розповідають верховинці про тирлич. Йому приписували магічну силу, вірили, що ця рослина приносить щастя і повертає молодість. Тому рано навесні, коли пробуджуються від зимового сну карпатські плаї, або пізньої осені, як опаде листя, сходили за тирличем гуцули на гірські вершини, полонини та скелясті громаддя. Вважалося, що найдивовижніші властивості мають корені завбільшки з людський кулак, зібрані на світанні у гірській пущі. Наукою встановлено, що тирлич тільки збуджує апетит, тому нищити вже обмежені його зарості в Карпатах не варто. Зникаючий вид. Внесено до Червоної книги України. Охороняється законом.

Це — багаторічна трав'яниста рослина з родини тирличевих.У перші 2—3 роки утворює лише прикореневу розетку» Стебло прямостояче, нерозгалужене, порожнисте, до 100 см заввишки і 2 см у діаметрі, з товстим багатоголовим кореневищем. Листки еліптичні або широкоеліптичні, до 30 см завдовжки і до 15 см завширшки, нижні — на коротких черешках, верхні — сидячі, напівстеблообгортні. Квітки на довгих ніжках зібрані в пазушні півзонтики. Плід — багатонасінна коробочка. Цвіте в липні—серпні.
Росте на полонинах, у розріджених гірських чагарниках, у високогірному рідколіссі з ялини на висоті 1200—2000 м над рівнем моря.
Зустрічаються поодинокі кущі і групи.
Корінь містить кілька глікозидів, з яких найважливішим є дуже гіркий генціопікрин, а також алкалоїди та ефірну олію.
Фармакологічні дослідження показали, що гіркі глікозиди впливають на підсилення перистальтики шлунка. Використовується як засіб, що збуджує апетит і поліпшує травлення. Входить до складу гірких настойок та апетитних зборів. Застосовують у гомеопатії, а також у пивоварінні, лікеро-горілчаному виробництві.
Вологолюбна рослина, не переносить високої температури. Росте і розвивається повільно. В культурі цвіте на 6-му році життя, в природних умовах — на 1—2-му. В останньому випадку спостерігається періодичність у плодоношенні, що на думку Д. С. Івашина (1960), пояснюється вичерпанням запасів пластичних речовин. Маса 1000 насінин — 0,88—0,9 г.
Під культуру тирлича відводять ділянку, захищену від північних і північно-східних холодних вітрів. Найбільш сприятливі для неї родючі, багаті на вапно, добре оструктурені грунти. Найкращі попередники — чорний пар та просапні культури. Восени основну оранку проводять на глибину 25—35 см. Рано навесні грунт боронують. Перед садінням розсади його знову переорюють на глибину 13—15 см з наступним боронуванням.
Під тирлич як вибагливу рослину вносять перепрілий гній з розрахунку 500—600 кг/100 м2, а на підзолистих грунтах ще й вапно — 150—300 кг/100 м2.
Розмножують насінням і вегетативно. Насіння збирають у вересні—жовтні з природних заростей. Найкращі сходи дає свіжозібране або стратифіковане насіння, висіяне в спеціально підготовлений грунт. Ділянку орють на глибину 13—15 см, одночасно боронують, після чого на ній нарізають рядки, по яких маркером роблять поперечні борозни з відстанню 8 см. Насіння висівають на глибину до 1 см. При вирощуванні розсади беруть г насіння на 100 м2, а при насінному розмноженні — 30 г/100 м . Потім рядки вкривають шаром перегною завтовшки 0,5 см.
Навесні при появі сходів посіви проріджують, залишаючи рослини на відстані 6 см одна від одної. При появі двох пар справжніх
листків їх пересаджують на постійне місце. Це слід робити на першому і, в крайньому разі, на другому році життя, бо тирлич погано переносить пересаджування. При цьому необхідно пам'ятати, що стрижневий корінь рослини йде глибоко в грунт, тому вибирати її треба обережно, щоб не пошкодити його.
Перед садінням поле маркірують. Розсаду висаджують з міжряддям 60 см та відстанню між рослинами в рядках — 30— 35 см. Догляд за посівами полягає в систематичному розпушенні міжрядь та прополюванні бур'янів.
Корені викопують восени на 5—6-му році культивування, що залежить від стану плантації, росту рослин, урожайності тощо. Викопану сировину очищають від землі, розрізують на шматки завдовжки 10—20 см, промивають холодною водою і сушать у сушарках при температурі 35°С або на горищах.